ПРОТИАЛКОГОЛЬНІ ТА ОБМЕЖУВАЛЬНІ АКТИ У ДАВНЬОМУ ЛЬВОВІ

… наше рішення й одностайну волю тих міщан

встановлюємо, скріплюючи…

(Архівний документ XV ст.)

Упродовж останніх двадцяти років Львів та область втрачають покоління за поколінням, внаслідок легкої доступності та вживання алкогольно-тютюнових та інших наркотичних речовин. До прикладу, у 1939 р. природний приріст населення у Львові становив 6,8 на 100 чоловік, а на 2010 р. – депопуляція – -1,1 на 1000 чол. (або -0,1 на 100).

У свою чергу, ключовим фактором вживання спиртовмісних рідин є викривлена інформація про них в суспільній свідомості, у тому числі – історична. Наприклад, взяти до уваги міф від одної пивної торгової марки Львова. На плакатах, листівках та інших рекламних матеріалах зазначено, що ця речовина є «першим українським пивом». Але, насправді, львівська пивоварня (а до др. пол. ХІХ ст. лише крихітна гуральня), була збудована в 1715 р. двома монахами. В цей період українські землі знаходилися під владою Польщі; тоді України, як держави не існувало. Тому, про українськість цього пива та подібні речі говорити – некоректно.

Подібних міфів є досить багато. Але, мало кому відомо, що у Львові упродовж майже пів тисячоліття не було жодного закладу торгівлі алкоголем. Саме тому, це невелике історичне відкриття покликане донести правду до читача, і показати хибність стереотипів, які побутують в умах пересічних громадян.

Першим протиалкогольним законодавчим актом в Галичині була грамота короля Казимира ІІІ про надання Львову Маґдебурзького права (1356 р.), в якій зазначалося:

«…для більшого покращення вище згадуваного міста [тобто Львова – прим. авт.] з нашої спеціальної ласки та прихильності наказуємо, щоб жоден з землян, духовних, міських або будь-яких інших осіб не розташовував і не будував корчем в межах однієї милі від міста»[4, с.215.].

Згідно грамоти, жодна особа без спеціального на те дозволу – дозволу короля або магістрату – не мала права утримувати корчму ближче як 1,6 км від міста. Щоправда, у грамоті відсутня інформація про продаж у таких корчмах власне алкогольних виробів чи безалкогольних напоїв. Але виходячи із самої суті грамоти – відстані вказаній у ній – можна припустити, що з одного боку, корчми становили небезпеку для життя та здоров’я городян через продаж пива та вина – вже відомих на той час в українських землях. А з другого, – пам'ять про проведення народних вічей у свідомості середньовічних галичан була ще живою. Свіжою для польської влади була й пам'ять про бунтівних бояр очолюваних Дмитром Детьком.

Корчми були місцем скупчення людей, а відтак осередком поширення опозиційних ідей господарів Галичини – русинів, вороже налаштованих до польської влади. Тому, зважаючи на можливість збройного заворушення руського населення, яке б почалося з корчми – польська адміністрація перенесла їх за межі міста.

Магдебурзьке право на Західній Україні було скасоване в 1786 р. Отож, без перебільшень можна стверджувати, що упродовж 450 років в межах Львова закладів торгівлі алкогольними речовинами не існувало. Принаймні у жодному документі немає навіть одної згадки про корчми або шинки у місті Лева.

На превеликий жаль, у XVI ст. в Галичині, як і на інших слов’янських теренах, поширився етиловий спирт (хоча на початках виключно для медичних потреб). 12 вересня 1537 р. король Сигізмунд І надав львівським міщанам (швидше за все окремим людям) право шинкувати (виготовляти і продавати) горілку. Але, це аж ніяк не означає, що в нашому місті почалася масова торгівля горілкою, тим паче її широкомасштабний вжиток людьми.

Дозвіл на шинкування діяв у межах Краківського, Галицького передмість та деканату св. Іоанна. У свою чергу, заборонялася торгівля цим хімікатом як у межах, так і за межами міста, а також ввезення горілки до Львова. Жодна людина, незалежно від раси, національності, віросповідання не мала права продавати горілку без дозволу райців та сплати мита. Отриманий податок спрямовувався на потреби міста: «…цей чинш, який стягнуть урядовці з тих, що шинкують, нехай згадані райці використають і повинні використати на потреби держави та ремонту громадських місць міста» – сказано в грамоті. Але читаючи поміж рядків, вимальовується інша картина: грамота була результатом алкогольного лобізму в кулуарах середньовічного львівського магістрату.

З одного боку, якимось загадковим «міщанам» надано право шинкувати та торгувати горілкою. Але, грамота замовчує статус цих «міщан»/«розпорядників», не конкретизує й заслуг за які надано право, або якими нормами це право регламентувалося. З другого боку, грамотою заборонено виготовлення та продаж горілки усім, без дозволу на те райців – контролюючих податково-адміністративних органів. Зрештою, усі мотузки сходяться до рук райців та міського старости, що схиляє до думки про лобістське походження цього документу лише для «вибраних людей».

Кожного кварталу у Львові проводилися ярмарки, куди з’їздилися українські та іноземні купці. Одним із товарів обігу було вино. Згадка у грамоті Сигізмунда Августа (1554 р.) стосувалася обмеження торгівлі та зберігання вина у недозволений час. Документ також забороняв грецьким та іншим купцям зберігати цю речовину у маєтках львівських міщан через нелегальну роздрібну торгівлю ним завищеними цінами. Відтак, купці не платили податків у міську казну. Про це довідався міський магістрат, і зобов’язав купців утримувати свої вози з товарами виключно на ринку у віданні райців.

У документі зазначено, що будь-який купець зобов’язувався залишати свої вози з вином на площі Ринок один повний місяць. Якщо за вказаний період ця рідина не буде продана, то для його подальшого зберігання власник повинен знайти склад в одному із будинків львівських міщан. Після того, вино в обов’язковому порядку підлягало підрахунку та опису, що завірялося печаткою райця.

Наприкінці ХVI ст. дефіцит коштів у казні змусив львівських чиновників підвищити податки на імпортовані лимони та вино. Незалежно від віросповідання та народності будь-який торговець вином був зобов’язаний заплатити 15 польських грошів до міської казни.

У грамоті 1472 р. згадується пиво. На свято Трійці та св. Агнети під час двотижневого ярмарку у Львові магістрат заборонив його варіння в передмістях: «[…]щоб там, під замком, пиво не варилося і м’ясо не продавалося або ярмарок не відбувався…» – сказано в ній.

Заборона, передовсім, диктувалася економічними причинами: торгівля за межами міста позбавляла казну грошових надходжень, а нереалізований товар застоювався на міських складах. Окрім фінансових втрат одною з причин прийняття цього акту, швидше за все, були фізичні й моральні збитки через безконтрольну торгівлю пивними речовинами.

Грамота 1521 р. зобов’язувала пивоварів два квартали від свята св. Луки сплачувати податок для будівництва та реставрації міських укріплень.

Оподаткування привізного пива міським магістратом збереглося у XVII ст. Зокрема, із грамоти короля Владислава ІV дізнаємося, що неоподатковане або нелегально завезене пиво підлягало конфіскації. Але тільки у випадку, якщо купець не сплачував 3 гроші до міської казни.

Отож, львівський магістрат проводив чітку меркантильну політику на користь міста. У результаті жорсткого оподаткування іноземних товарів, зокрема, алкогольних речовин – міська казна наповнювалася додатковими коштами. Львівські управлінці, все ж таки, дбали про фізичне, психологічне здоров’я та благополуччя городян.

  

З аналізу опублікованих документів робимо висновок про те, що: перше, від XIV ст. торгівля пивом та вином у Львові регламентувалася місцем – Ринок, і часом – квартальні ярмарки; по-друге, спеціальними дозволами магістрату або райців; по-третє, чіткою політикою додаткового оподаткування алкогольних речовин на користь міста; четверте, у жодному документі немає згадок про якісь заклади продажу алкогольних речовин чи масову їх поширеність у нашому місті. Нарешті, п’яте, як пам’ятаємо, Магдебурзьке право у Львові діяло до 1786 р., а це означає, що 450 років наше місто в радіусі 1,6 км не бачило жодної корчми або шинка.